22.04.2008 Приїзд до Франківська Павла Гудімова, знаного київського галериста та культуртрегера – явище помітне і знакове для провінційного містечка. Тим більше, що «Химера» першою в Україні запросила його з презентацією нового числа мистецького часопису «Символ» поза межі Києва. Власне, номер другий часопису присвячено українській ч/б фотографії і тому логічною ілюстрацією була виставка двох героїв номеру – Ганни Войтенко та Олександра Ляпіна під назвою «Фотосимвол». Але, якщо жвавий, живий та оптимістичний монолог Павла Гудімова під час прес-конференції та презентації часопису, що репрезентував нові підходи в мистецькому менеджменті та нові бачення на розвиток мистецьких процесів, втілював «надії на краще», то загальний настрій візуальної підтримки «Фотосимволу» нібито заперечував подібні сподівання. Чотирнадцять робіт однакового прямокутного розміру, однаково оформлених у строгі чорні рами одразу ж дисциплінував дещо розхлябаний виставковий простір зали Леонардо-да-Далі, і привнесли до нього ритмічну чіткість і порядок. Але це було лишень зовнішнім, загальним, поверхневим враженням. Пригледівшись уважніше до фото, ми не зауважимо там такого порядку, чіткості та логіки. Навпаки – сюжети сповнені композиційних неврівноважень, хаотичних нагромаджень і печалі. Штучно балансуючи на межі поміж репортажною та художньою фотографією, ковзаючи камерою повз дійсність і ніби випадково фіксуючи її та заганяючи в рамки кадру, незважаючи на різність авторських стилістик, витворюють схожий депресивний настрій… Що це – опозиція до засилля гламурного глянцю? Новітні пошуки «чорнухи»? Намагання привернути нашу увагу до іншого інакшого? Фото зроблені впритул, камера мовби впирається у фрагменти рельєфних поверхонь м’яса тіл. Зосереджені обличчя з манекенною мімікою. Напружений, затиснутий простір, розбалансовані композиції, контрастне освітлення – такими засобами Ганна Войтенко творить оповідь про важку працю утаємничених велетів, обличчя яких не відають спотворення усмішкою, не знають радості розслаблення, позбавлені свободи просторів. Blood, Sweat and Tears… Це тому, що переможених завжди більше? Бодібілдінг як варіант збочення? Пошуки краси? Фрагменти міста, ширших чи стисліших панорам, вихоплених із дійсності на ходу перехожим на приховану камеру і обрамованих рваними персональними рамками поза рамкою дірки. Написи, предмети, споруди, тіла, обличчя, рухи, жести – все це зведено до домінування символічного образу тіні. Чорнобіле найприродніше передає світ інфернального. Час зйомки не афішується і тому незрозуміло – це 70-ті?, 90-ті?, наші роки? Сірі тіні потойбіччя, за якими ми спостерігаємо крізь невеликий отвір зі своєї житейської засідки – (не забуваймо, що і звідти хтось зиркає на нас). Цей хід дозволяє залишатися непоміченим і підглядати за чужою метушнею, не будучи в неї втягнутим. Такий собі вуаєризм за дозволеним, за суєтним, де відсутні усмішки та невимовна радість буття. Це настрій міста? Це спосіб життя? Це діагноз? Але хто сказав, що обов’язковим мусить бути позитив? Чому саме від мистецтва вимагати позитиву? Хіба його не достатньо в пластмасі реклами або у писках політиків? Творчість киян симптоматична? Художники ставлять запитання, зберігаючи за собою право на власну драму, власні страждання, власний дискомфорт. Шукають нові, несподівані ракурси вже баченого. Пропонують подискутувати або відловити емоції… Але ще раз хочеться запитати, чи врятують вони світ від краси?
Анатолій Звіжинський
|
|
В кошику немає товарів
|