Фото зроблені впритул, камера мовби впирається у фрагменти рельєфних поверхонь м’яса тіл. Зосереджені обличчя з манекенною мімікою. Напружений, затиснутий простір, розбалансовані композиції, контрастне  освітлення – такими засобами Ганна Войтенко творить оповідь про важку працю утаємничених велетів, обличчя яких не відають спотворення усмішкою, не знають радості розслаблення, позбавлені свободи просторів. Blood, Sweat and Tears… Це тому, що переможених завжди більше? Бодібілдінг як варіант збочення? Пошуки краси? 

Фрагменти міста, ширших чи стисліших панорам, вихоплених із дійсності на ходу перехожим на приховану камеру і обрамованих рваними персональними рамками поза рамкою дірки. Написи, предмети, споруди, тіла, обличчя, рухи, жести – все це зведено до домінування символічного образу тіні. Чорнобіле найприродніше передає світ інфернального. Час зйомки не афішується і тому незрозуміло – це 70-ті?, 90-ті?, наші роки? Сірі тіні потойбіччя, за якими ми спостерігаємо крізь невеликий отвір зі своєї житейської засідки – (не забуваймо, що і звідти хтось зиркає на нас). Цей хід дозволяє залишатися непоміченим і підглядати за чужою метушнею, не будучи в неї втягнутим. Такий собі вуаєризм за дозволеним, за суєтним, де відсутні усмішки та невимовна радість буття. Це настрій міста? Це спосіб життя? Це діагноз?

Але хто сказав, що обов’язковим мусить бути позитив? Чому саме від мистецтва вимагати позитиву? Хіба його не достатньо в пластмасі реклами або у писках політиків? Творчість киян симптоматична?

Художники ставлять запитання, зберігаючи за собою право на власну драму, власні страждання, власний дискомфорт. Шукають нові, несподівані ракурси вже баченого. Пропонують подискутувати або відловити емоції…

Але ще раз хочеться запитати, чи врятують вони світ від краси?

Анатолій Звіжинський