олександр ранчуков
[ полісся ]
... Якось узимку йшов Олександр засніженою сільською вулицею. Сніг під ногами скрипів. На шиї фотоапарат інеєм покрився. Зустрічає стареньких. Стоять, пересуджують. У валянках, тілогрійках. Одна дуже сподобалася. Одягнута як у сорокові роки. У селі час дуже повільно плине, майже не рухається. Як не зняти таку Людину! Покружляв, на коліно став, натиснув на кнопку. Є фотографія. Легка, світла, морозна, добра. Бабця дивиться, трохи збентежена дивною увагою до своєї скромної персони. Посміхається, як Джоконда, що постаріла. Добротою віє від знімка. Зараз мало хто добрі фотографії робить, а Ранчуков робить. Ходить сільськими світами й тисне на кнопку. Так, неквапом, з року в рік народжувалася серія «Персонажі». Серія про людей, які часто випадково траплялися на шляху фотографа під час його подорожей Поліссям...
– Ваша фотографія ясна, легка, прозора. Вона запам’ятовується. Як японський сад каміння. Що потрібно для того, щоб фотографувати як Ви? Техніка, може, особлива?
– Я не Ранчуков, на жаль, – довелося розчарувати людину. – Але знаю його багато років. Щоб знімати так, як Ранчуков, треба купити велосипед, спочатку радянський – «Турист», потім чеський гірський, механічний фотоапарат Nikon, далекомірний «Київ-4», двоокий RolleiFlax. Попрацювати купу років в архітектурному інституті. Поїздити Україною. Займатися тільки фотографією. Ну, і, крім того, бути Ранчуковим...
текст: олександр ляпін
фото: олександр ранчуков
назад
