олександр ляпін

[ життя в дірках ]

 

Страшно дивитися в дірки, які наколупав Олександр Ляпін своїм фотоапаратом. Ніяково стає від цього підглядання за Києвом. Він якийсь інший у тих отворах. Згаслий. У дитинстві я боялася темряви. Не могла заснути без світла. Мені було моторошно. Темрява здавалася твердою, в ній ховався хтось чужий. Вона була сповнена небезпечної невідомості, жахливих звуків. Я скручувалася під ковдрою і не дихала. Батьки вмикали  в коридорі світло, і воно тоненьким променем потрапляло в кімнату, торкаючись краєчка дивана, на якому лежала я. Пітьма з шелестом розсіювалась, предмети набували знайомих рис. Я вже не боялась. Довкола все знайоме, звичне, спокійне. Я витягала з-під подушки «Алісу в задзеркаллі», сідала на диван і в промені чарівного коридорного світла вирушала в подорож «униз кролячою ніркою». Зараз я зрозуміла: це була дірка, пробита Андрієм Текілою. Так у віртуальному просторі називає себе Ляпін. Там він складає свої дірки. А дірка – це нора. Туди слід спускатися повільно й обережно, тому що це – вкрадений «Крик» Мунка. Придавлений крик в обвугленому просторі мого міста, міста, в якому я народилась... 

 

текст: анна войтенко
 фото: олександр ляпін

назад

• підписка на новини
• кошик