29.07.2008
Соціологія світла й тіні

З огляду на сторічний видавничий фотовакуум — це свято «со слєзамі на глазах». «Артбук» унаочнив масштаб українського відставання від світу, де «фотография приравнивается к процессам восприятия и мышления» (Елена Петровская. Непроявленное. Очерки по философии фотографии. — Москва: Ad Marginem, 2002,) та є «моральним анальгетиком... стимулятором чуттів» (Сьюзен Зонтаґ. Про фотографію. — К.: Основи, 2002).

Зрештою, російський культуролог Є. Пєтровская підносить фотомистецтво до висот деміурґійних: «Фотография, собственно, и позволяет чему–то случиться». Лишимо осторонь очевидний інформаційний аспект цієї аксіоми — пригледімося до того, що трапляється в нашому світі з виходом якогось фотоальбому. С. Зонтаґ пише: «Сила фотографії в тому, що вона дає змогу уважно вивчати миті, які нормальний плин часу одразу заступає іншими митями», й таким чином будь–який мистецький фотоальбом стає «інструментом розшифрування поведінки, її прогнозування і впливу на неї».

«Фотографування чогось стало рутинним початком процедури змін», — зробила висновок та ж С. Зонтаґ ще 35 років тому. Коли ж я уперше перечепився об цю фразу в перекладі, подумалося: а як і на що вплинули, скажімо, альбоми Тані д’Авіньон «Просто Україна» (К.: Артекс Менеджмент, 1989) чи Ігоря Костіна «Чорнобиль. Сповідь репортера» (К.: Мистецтво, 2002)? Й те саме риторично–безнадійне в українських координатах запитання нависає тепер, шість років потому, з виходом фотоальбому Анни Войтенко «Іза» (К.: Артбук, 2008).

• підписка на новини
• кошик